Розташування

Село Заставне ( Ляшки Королівські) розташоване за 37 км. на захід від міста Золочева ( р-ного центру ), за 7 км. на північ від асфальтного шосе Львів-Тернопіль, майже на такій самій відстані на північ від Заставного знаходиться залізнична станція Задвір’я, за 30 км. від обласного центру Львів. Лежить Заставне на висоті 252 метрів над рівнем моря. Знаходиться село на межі Пустомитівського та Бузького районів і межує з селами Журавники та Богданівни. Розкинулось воно по обидві сторони дороги Кам’янка-Бузька – Карпати і потопає в яблуневих садах, пахощах бузку і акацій. На південному заході омивається ставком "Водяне дзеркало”, площа якого становить 12 га. На захід від села простягається 80-гектарний колгоспний сад. З півночі та сходу село окружається лісом. Через південно-східну частину села протікає Тимковецький потік, який у Розворянах називається Дулибівкою, а в Глинянах – Роговейьким потоком. Таким чином село знаходиться у водному басейні Балтійського моря. Цей потік входить у межі села з Вижнян і пливе на північ, розходиться в ставок(спочатку вузький, а потім ширший), далі повертає на схід в напрямок Розворян. Тимковецький потік несе свої води до річки Полтви, а далі в Західний Бух і впадає в Балтійське море. На західному березі потоку розкинулось сільські будівлі, а на захід від них – група будинків " На дідивці ", на південний – захід частина села 
"Хати за рікою”, на схід від села на границі з селом Розворяни розкинувся хутір " Мельники ”. 

                                                                                Історія села Заставне

Вперше село згадується в 1400 році під назвою Ляшки Королівські.
Мабуть, в давні часи тут було якесь укріплення, бо в селі є поле Острів за рікою. Островами переважно називали колись укріплені валами місця. Було й поле Язвиниське, утворене на місці давніх ставів (язь – став). В давні часи в селі водитися бобри, бо в інвентарі 1799 року згадувався став Боброва (67 моргів). Він міг виникнути на Бобровій долині. Загадковою є назва поля на Карбівщині, яке на початку ХІХ ст. належало церкві. Можливо, що первісна його назва Скарбівщина, тобто скарбове (державне) поле, податки з якого цшли до державного скарбу.
 В ХІХ ст. тут побував переказ про велику "Сенаторську” могилу біля села. Пішла вона від того, що нібито король Людовік Угорський наказав покарати на смерть кількох непокірних панів, яких і поховали в спільній могилі. Ця легенда може мати в собі частку правди. Звичайно, що страчені не були сенаторами, а могли бути українськими боярами, від яких були забрані їх родові землі. 
 У 1840 році якийсь Людвіг Зелінський писав, що в селі 400 років тому був підковоподібний замок, що мав широко розкинуті розкинуті крила, дві готичні вежі і був гарно оздоблений. Посередині була стара 8-гранна вежиця "Кіселон” з гострим верхом. Замок належав родині Киселів. Про цей обороний замок згадано у виданні " Акти гродзькі та земські” (польською мовою) під 1440 роком. Киселі мали свій герб, отриманий їхніми предками від когось з київських князів. Василь Кисіль за розгром татар на Поділлі , отримав від короля Казимира Великого землі між Львовом та Золочевом. Вім біля Женова збудував кам’яний замок і віддав синам Михайлові і Іванові. Михайло загинув у бою з татарами, а нащадки Івана перебували на королівській службі. Олександр Кисіль від імені княгині Четвертинської на оборону Русі за свої кошти виставив 300 панцирних вояків, добудував дві вежі в замку, під Києвом захопив у полон сина татарського хана і протягом 2 років тримав у місцевому замку. Звільнив за викуп. Загинув той Олександр у війську польського короля Ягайла в ході боїв з литовським Свидригайлом. Коли про це дізналися татари, то дощенту знищили замок Кисиля. Ягайло опісля ті спустошені землі роздав шляхті, яку тут звали ляхами. Тому й пішла назва Ляшки.
 За даними люстрації 1565 року село тримали пани Течинські. В селі було 8 кмернів та 5 загородників. На фільварках щороку родилось 200 кіп жита, 50 кіп пшениці, 270 кіп вівса, 80 кіп гречки, 40 кіп гороху. І фільваркові в цей час належало 4 сажовки і ставок. Потрібно зазначити, що обробляли землі волами, коні використовували для військових потреб.
В 1606 році, коли озброєні люди з Галичини вели до Москви Лжедмитрія на царський престол, то з Ляшок туди також пішли 4 брати: Ян, Михайло, Адам і Олександр Збруцькі, однофамільці славного Збруцького, отамана донського козацтва. Записалися до хоругви Адама Харбінського і добре воювали. Олександр став придворним самозванця. Після поразки самозванця брати з награбованим майном повернулися в Ляшки і забрали собі майже все село. Тут збудували дерев’яний замочок. У ньому 1620 року польські недобитки, які втікали з-під Цецори, пробували оборонятися від татар. Татари після дводенної впертої битви здобули замок і Заруцьких з жінками та оборонцями знищили. 16 жовтня 1620 року все село було спалене. Сталося це через 9 днів після відомої битви під Цецорою. У ній турки розбили польську армію, вбили гетьмана С. Жолковецького та забрали у полон молодого Богдана Хмельницького. 
 Опісля на попелищі знову виникла оселя. Вона постала дещо в іншому місці, бо в земельній метриці 1787 року є зафіксовано назва поля Старі Ляшки. Мабуть на тому полі знаходилося давнє село.
 В акті люстрації села Ляшки 1564 – 1565 року зазначено, що село тримали пани Тенчинські. Мешкали тут 8 кметів на виміряних землях та 5 загородників. Кметі платили по 15 гр. чиншу, давали по 4 каплуни, по 2 колоди вівса (8 корців), по 2 корці пшениці, 30 яєць, 3 лікті прядива. Загородники не давали жодних данин. Місцевий мельник платив 7 зол. , податку. Корчмар з корчми давав 22зол 12гр. Пасічники платили від кожного вулика очкове, якого дісталося 24 гр. Теж давали десятину, якщо в пасіці було 10 і більше вуликів. В селі був двірський став , який спускали раз в 4 роки і від продажу риби отримували 80 зол. Намул з того ставу вивозили на поля і використовували як добриво. Теж було три саджавки для водопою худоби та мочення конопель. На фільваркових землях родилося в середньому щороку 200 кіп жита, 50 кіп пшениці, 270 кіп вівса, 80 гречки та 40 гороху. З лук збирали три стоги сіна. Весь прибуток з фільварку становив 197 зол 10 гр, а загальний прихід з села 275 зол 8 гр.
 В 1628 році місцеві селяни вступили в сутичку з відділом роти, посланим в село за стацією. Так називався податок для війська, яке зупинялося на зимівлю. Кілька жовнірів було побито. Мабуть, жовніри поводилися надто нахабно і вимагали забагато продуктів.
 За часів короля Яна-Казимира (середина XVII ст.) село належало Даниловичам. Це була відома родина, з якої походила мати польського короля Яна Собєського.
 20 листопада 1684 року Ян III дозволив Нікодемові та Анні Жабокліцьким передати свої права на Ляшки та Женів Андрієві та Анні Потоцьким. Потоцький був коронним гетьманом. Ян III часто бував тут на полюванні і наказав збудувати в селі палац, в якому відпочивав. Звідси нібито й назвав Королівські. Насправді село належало до королівських володінь з давніших часів і доказом цього є акт люстрації 1564-65 року.
 В акті люстрації села 1765 року зазначено, що прибуток з нього становив 3069 зол в рік. 
Основний прибуток Сума у зол. За що
 1100 З оренди корчми
 130 Земельного чиншу селян
 30 Верстатного від ткачів
3069 золотих 1663 За 4784 дні панщини 
 20 За 60 курей
 2 За 180 яєць
 14 За 141 моток прядива
 109 За очкове від 273 пнів бджіл


З цієї суми четверту частину (кварту) державці передавали до королівської казни, а решту мали як винагороду за свою державну службу. Таким чином майже третину прибутків пани отримували від споювання селян, а 54% прибутків – від примусової панщини. Але ці цифри не відбивають реальної картини, бо переважно орендарі маєтків вимагали значно більше, ніж було записано в інвентарі. Село в посесії тримали Людвіг Поцій та його дружина Вікторія з Потоцьких. Реально керував к селі якийсь дрібний шляхтич-економ або жид-корчмар, який міг бути третім-четвертим за порядком підорендарем в Поція. Потрібно зазначити, що тяглу панщину селяни переважно робили волами, бо коні використовувалися для військових потреб. До плуга впрягали 4 волів. 
 Варто зазначити, що в гуральнях та броварах пани переробляли на алкогольні напої ті продукти, які важко було продавати на ринку (через їхню низьку якість або погані шляхи комунікації). Переважно це були жито та ячмінь, а також перетворений у хмільний напій мед, зібраний з селянських пасік. Кожен господар був змушений брати певну кількість напоїв в "чужій” корчмі, орендарі наказували бити та забирати майно. Таким чином протягом століть пани виховували з селян "бидло”, яке пізніше можна було зневажати і висміювати. Результати вихованої рабські ментальності найкраще видно в останні роки
За церковними даними 1765 року тут мешкали 177 українців, здатних до сповіді, та 70 дітей віком до 7 років, нездатних до сповіді. 
8 січня 1771року король Станіслав-Август передав село своєму секретареві Станіславу Рембєлінському. Восени 1772 року Галичина була включена до складу Австрії. З того часу почалися більш детальні переписи земель та майна в краї.
У 1773 році в Ляшках було 73 номери, 68 господарств.Серед мешканців було троє лісників, ватаман, 30 загородників, 7 халупників, 4 мельники( Василь,Степан, Іван та Федір Дулемби). Ватаманом називали панського гайдука, який виганяв людей на роботу та розподіляв її між ними. Переважно мешканці були українцями. В селян було 37 коней,137 волів, 273 вулики бджіл. Пасічників було 18, а їхні пасіки нараховували від 1 до 38 пнів(вуликів). Разом селяни щотижня відробляли по 68 днів тяглої та 24 дні пішої панщини, давали щорічно до фільварку 60 курей, 180 яєць, 141 моток прядива та 130 зол чиншу. Загородники та халупники відробляли по дню панщини в тиждень. Більшість селян робили по 2 дні в тиждень, Григорій та Іван Тимкові -3 дні від свого господарства, а Онисько Турик, який мав 6 волів, робив по 4 дні в тиждень. Два господарі перебували на чинші платили замість панщини 20 та 30 зр. 
Від чверті лану землі селяни робили по 2 дні в тиждень, 18 шарварків протягом року, давали курку, 3 яйця, 3 мотки прядива.
В селі були 2 камяні млини. Мельники були поставлені на третій мірі, а дві третини зібраного за помел зерна йшли орендареві корчми. В селі було 7 заїжджих дворів( корчм ). Селяни в часи Речі Посполитої не мали права мати жорна і мусили молоти зерно в панських млинах. За це від корця зерна давали мірку, що переважно становила гарнець зерна. 
 В 1775 році в Ляшках було 68 господарств, 3 лісників, 4 мельники. В селян було 37 коней та 273 вулики бджіл. В селі було 2 кам’яних млина.
У 1784 році в селі було 86 хат. Тут був двір, фільварок, корчма, став, гребля з млином, ґуральня. Камера (держава) мала тут 43 морги поля, 9 моргів городів, 14 моргів лук, 67 моргів ставу та 528 моргів лісу. Селяни мали 590 моргів поля, 368 морги лук, 50 моргів городів, 207 моргів пасовиськ. Ліс Липина (352 морги) складався на дві третини з дубини та на третину з грабини. В селі далі йшов процес знищення лісів, бо була нива на Копанині або Дике поле.
 В 1775 році в Ляшках було 68 господарств, 3 лісників, 4 мельники. В селян було 37 коней та 273 вулики бджіл. В селі було 2 кам’яних млина.
В 1780 році в Австрії вступив на престол цісар-реформатор Йосиф II. При ньому в Галичині відбулося чимало реформ, але багато з них незабаром були відмінені або ліквідовані. Відчули ці реформи і селяни Ляшки Королівських. В 1784 році село було забране в попередніх посесорів і стало державним маєтком.
14 червня 1785 року в селі відбулася надзвичайна для того часу подія. Із Золочева прибув урядовий комісар Айнсер і в присутності зібраної громади повідомив, що 31 липня ліквідуються деякі селянські повинності та данини стосовно двору, а двірські землі будуть поділені між селянами. Тут же селяни пояснили, як далі будуть розвиватися їхні стосунки з двором і якими будуть їхні повинності. Війт Андрій Филипчук з представниками громади (Ілько Боровик, Андрій Курейба, Валько та Вавржко Єжого, Василь Кубинський, Гаврило Юрдига) підписали хрестиками складений і прочитаний перед громадою контракт з 26 пунктів. Він був написаний польською та німецькою мовами. Селяни зобов’язувалися від 1 серпня 1785 року платити поквартально нові податки. Вони мали отримати розділені двірські землі і мали протягом 10 років давати з них данину зерном або платити за неї грішми. За свої та отримані двірські землі мали платити 655 зр чиншу(496 за свої та 159 за додані двірські). Також з кожної хати платити 1 зр "домового”. Панщина до двору мала становити всього 168 тяглих та 120 піших днів в рік. Вона мала бути розподілена між селянами таким чином: халупники відробляли по 1 дню в рік, загородники по 2, чвертьгрунтові – по 4 дні піші, півгрунтові – по 4 дні тяглі. Решта днів мали бути розділені між ґрунтовими селянами, які мали по 10 плугів поля та лук на 6-8 возів сіна. Плугом поля вважалися 1500 сажнів (морг мав 1600 сажнів). Тривалість робочого дня в дворі мала становити від 1 травня до 1 листопада 10 годин, взимку 7 годин. Якби двір не потребував селянської праці, то селяни мали оплачувати її вартість: за день тяглової панщини 6 кр, пішої – 3 кр. При посиланні селян за межі села з дорученням двір мав їм платити: пішому за кожну милю 4 кр, кінному – 8 кр. За вимушене очікування посланих селян двір мав платити за день по 6 кр та по 4 кр на коня. За найм пішого робітника роботу двір мав платити влітку по 6 кр, взимку по 5 кр, за тяглого – 12 кр. Тяглого двір не міг відправити на працю за межі села більше 4 днів протягом року і при цьому мав платити по 16 кр за день. Селяни на роботі мали працювати добросовісно, бо інакше в присутності війта мали бути записані в спеціальний зошит у дворі і після того відпрацювати день безплатно або найняти за себе іншого робітника. Комірники мали за роботу платити дворові по 40 кр в рік, але від цієї оплати були звільнені каліки, ті що мали понад 60 років, вдови з двома або більше дітьми, відставні солдати, дорослі діти які мешкали з батьками. Селяни зобов’язувалися тримати коней для можливої мобілізації до війська, розмножувати їх та плекати, а також покращувати породи іншої худоби. Двір мав право через суд повернути передпні селянам землі, якби вони не хотіли їх добре обробляти, або відмовлятися віддавати данини, або хтось став калікою в результаті нещасного випадку. Справа при цьому мала розглядатися в присутності трьох війтів. Двір мав право примушувати селян до здачі належних податків. Шарваркові роботи (регулювання рік, ремонт гребель, доріг, копання стічних ровів) громада зобов’язувалася завести і утримувати власний шпихлір для допомоги тим, хто потерпів від неврожаю. Той хто позичав зерно, мав при повернені кожного корця, додати по 2 гарці зерна. У випадку неврожаю мав платити за позичене зерно гроші, але без проценту. Кожен селянин мав отримати ґрунтову книгу, де мали бути записані його землі та повинності. Очевидно, що цей контракт не був введений в дію, але показує як могло змінитися життя селянина, якби курс реформи був проваджений австрійським урядом. 
 В інвентарі 1799 року зазначено в селі було 101 господарство, мешкали 109 родин (разом 548 осіб). Селяни мали 90 коней, 140 волів, 182 корови. Війтом був Андрій Филипчук, а власницею села була Ангела Старженська, яка купила село від держави за 44181 зр. Громада мала красиву печатку овальної форми із зображеними всередині перехрещеними граблями та косою. 
Більша частина селян мали наділи до 9 моргів землі (56 господарств) майже рівномірними групами по 1, 2, 3 і так далі моргів. 30 господарств (третина) мали від 12 до 18 могів. Це були колишні пів ланові господарства. 12 господарів мали 19 до 25 моргів землі. Двір мав 651 морг землі в 46 ділянках. Громада мала 204 морги землі (переважно пасовиська). Всього за селом рахувалося 1877 моргів. Таким чином двір мав третину земель, а та картина про жахливе безземелля селян в панщинні часи, яку свого часу малювали радянські історики, не виглядає такою гнітючою. Були бідні, але було також багато заможних.
 У 1821 році тут проживало 674 українці. Власником села був пан Йоган Баляс.
 У 1827 році 101 господар з села скаржився перед спеціальною комісією на надто високі земельні податки. Жоден з них не вмів писати і всі підписувалися хрестиками. Війтом був Антін Сас, присяжними: Іван Филипчук, Василь Юрдига, Іван Богуславський, Василь Баратинський, Пилип Грущецький, Степан Хом’як та Григорій Кутинський. Власником села був Владислав Баляс, який отримав його кілька років перед цим від Яна Баляса. 
 У 1830-х роках власницею Ляшок та Женова була Ідалія Солтикова з князів Друцьких, а перед нею село тримав Владислав де Баляс. Панський двір стояв серед гарного парку, з якого було видно горби, що тягнулися пасмом з Підгірків до Брод. Нижче двору була оранжерея для рідкісних рослин.
 У 1840 році в селі було 103 хати, 785 мешканців, а в Женові 49 хат, 295 мешканців. Була мурована церква, суконна фабрика з англійською ткацькою машиною. Був великий бровар, збудований на англійський спосіб, два млини, фолюш, а в Женові – парова ґуральня. На тогочасному малюнку художник показав 2 або 3-поверховий панський будинок серед саду. За ним йшов ряд струнких тополь. Серед села був став.
 Важким видався на Львівщині 1847 рік. Люди голодували на переднівку (не могли дочекатися хлібу з нового врожаю). Консисторія через священників в червні 1847 року наказала поширити поміж селянами рецепт використання коренів пирію. Його коріння рекомендувалося вибрати з землі, витрусити (але не промивати), порізати на січку і висушити на сонці або печі. Після того змолоти і отриману муку розчинити добрим квасним тістом. Після 8-годинного викисання можна було випікати сухарі або паляниці. Цей рецепт зберігся записаним в церковній книзі села Стани мир на Львівщині. Не дай , Боже, щоб цей рецепт коли-небудь довелося знову використовувати нашому народові.
 У 1857 році в селі було 637 вірних. Завідував парафією о. Віктор Неронович, 1829 р. н. Патроном парафії була Ідалія Солтикоф. 
 У 1870 –х роках громада користувалася печаткою овальної форми. Відтиски з неї робилися з допомогою сажі. Опис її вже зроблено вище. В той час громада мала 331 морг свого пасовиська.
 У 1880 році в селі було 854 мешканців та 51 мешканець рахувався у панському дворі. Поляків (точніше римо- католиків) разом було 127. 
Площа двору панів Ізярія та Юзефа Площа землі громади
Площа у моргах Угіддя Площа у моргах Угіддя
170 Ріллі 651 Ріллі
115 Лук і городів 437 Лук і городів
381 Лісу 244 Лісу
 У 1894 році Ольга, дружина Івана Франка, записала від служниці Флори з Ляшок Королівських казку "Про царівну, з котрою батько хотів женитися” і цю казку наступного року І. Франко помістив в журналі "Життя і слово ". 
  В час знесення панщини, на 991 моргу в селі було 126 грунтованих селянських поселень, з яких 33 поселення мали по 10 – 23 морги, а 93 поселення – по 0,2- 9 моргів. Ці поселення виробляли 530 тяглових і 300 піших днів, давали 510 центнерів зерна, за що викуп був 13780 фольоренів. В 1900 році в селі нараховувалося 201 двір і проживало 1101 чоловік.
У 1901 році позикова касса мала 4260 корон капіталу, а її щорічний оборот становив до 7000 корон. Позики селяни брали під 6%. Був громадський шпихлір. За церковними даними в Ляшках мешкали 840 українців, 140 поляків, 49 жидів, 2 німці.
 У 1903 році в громаді було 1024, в дворі – 77 мешканців. Всю сільську торгівлю тримали в руках троє жидів: Гляс, Райнгерц і Танненбаум.
 Після 1903 року влада побудовала через село шутровану дорогу з Курович до Богданівни. Церква за вилученні під дорогу частини її ґрунтів отримала від уряду 164 корони компенсації.
 У 1918 році о. Олександр Коритко подавав, що при відступі в 1915 році російська армія забрала 5 дзвонів. 6 селянських хат були спалені російською армією. На холеру і тиф померли за час війни 47 осіб. 33 осіб росіяни забрали в полон.
 У 1922 році в місцевому фільварку згоріло кілька скирт збіжжя. Це могла бути справа бойовиків Української Військової Організації, яка не склала зброї перед польською владою.
 Взимку 1925 року селом пронеслася страшна новина: троє парубків крали кури в господаря Якова Кобилюха і коли він в цей момент їх зловив, то хтось з них застрелив його з револьвера. На жаль, подібними жахіттями супроводжувалося для нашого народу все XX століття. Наше забирали і нас же били.
 2 липня 1927 року град знищив у селі врожай. Люди збідніли до того, що навіть на початку наступного року не хотіли давати жодних жертв на доброчинні цілі, які закликала робити консисторія. Про це писав парох.
 В 1931 році в Ляшках уже нараховувалося 235 дворів і проживало 1181 чоловік.
За даними читальні 1932 року село нараховувало 300 хат (серед них 12 польських). Мешкали тут 2107 осіб. В одному з просвітянських документів (без дати) зазначено ,що в 1920-х роках в селі мешкали 715 українців, 240 поляків та 40 жидів. 
 У 1935 році в селі за даними читальні було 225 хат.
 В 1939 році населеному пункту належало 1207 гектарів землі, з них:
 Панові Трестеру – 350 га
 Церкві – 20 га 
 Сільській громаді – 160 га 
 Селянам – 677 га 
Основним заняттям селян було скотарство та землеробство. Значна частина земель належала в цей час невеличкому числу сільських багачів.
 На 1 січня 1967 року в елі Ляшках Королівських нараховувалося 293 двори, з яких 281 двір колгоспників та 12 дворів робітників і службовців. Населення села становило 887 чоловік.
 Назва села із Ляшки Королівські на Заставне змінилася в 1946 році.

                                                                                    Скіфське поховання

В околицях нашого села ще в першій половині ХІХ ст. часто знаходили кам’яні сокири, зброю, монети, також кремені знаряддя праці, уламки залізної зброї, бердиші ( бойові сокири ), а також римські монети. Отже, місцевість була постійно заселеною ще за в перші століття нашої ери, а кам’яні знаряддя вказують, що люди мешкали тут ще за кілька тисяч років до нашої ери. Місцевість була зручною для людей, бо багнисті рівнини, пересічені ріками, захищали їх від ворогів. Ріки водночас служили шляхами комунікації. Пагорби були перетворені в поля. 














28 липня 2007 році в урочищі поля " За садом” знайшли унікальне непорушене родинне поховання в кам’яній скрині VI ст. до нашої ери. Це перше цілісне тіло пальне поховання такого типу, знайдене на території України. Виявили унікальну знахідку випадково. Місцеві мешканці під час польових робіт наштовхнулися на каміння. Коли почали їх вибирати, побачили якесь поховання. На щастя, місцевий фермер порадив негайно звернутися до львівських археологів. Знахідкою зацікавилися працівники Інституту українознавства НАН України та Рятівної археологічної служби.
Ця знахідка є справді унікальною. За попередніми припущеннями археологів, це було родинне поховання, оскільки в кам’яній скрині виявили п’ять урн із перепаленими кістками. Крім цього, в похованні знайшли глечик, у якому був ритуальний напій, про що свідчать залишки випарів на накривці глечика, ще один порожній ритуальний горщик, дві тарілки та три кухлики. Це були звичні ритуальні посудини в похованнях того часу. За словами Дмитра Павліва, наукового співробітника Інституту українознавства, це поховання належить до Поморської культури. Представники цієї культури здебільшого робили свої поховання на невеликому пагорбі серед заплави. Таким є й розташування цієї могили.
Основна територія розселення носіїв цієї культури – узбережжя Балтійського моря, тобто сучасна Північно-Східна Польща. Цю епоху зараховують до ранньозалізного періоду. Саме тоді, ймовірно, формувалася слов’янська спільнота.
В Україні ця культура була присутня на території сучасних Волинської та Рівненської областей. Випадкові знахідки слідів цієї культури траплялися на Тернопільщині та Львівщині. Цілісні поховання носіїв здебільшого відомі на території Польщі. В Україні досі знаходили лише випадкові поодинокі урни, – говорить Олег Осаульчук.
Щоправда, внаслідок сільськогосподарських робіт цілісність поховання порушено. Та, на щастя, за словами Тараса Миляна, заступника директора РАС, інформації втрачено небагато.
Основною втратою для археологів є те, що через порушення цілісності не можна з певністю стверджувати, чи були в похованні металеві речі.
Вони характерні для Поморської культури, до прикладу, вироби з бронзи, розповів Олег Осаульчук. – У знайденому ж похованні виявили лише один уламок окисленої бронзи. Місцеві мешканці також запевняють, що жодних металевих речей у похованні не було.
Цікавою є сама конструкція поховання: внизу цілісна кам’яна плита, стінки могили обставлені кам’яними плитами. За периметром зверху поскладано дрібніші каміння, які утворюють вузький отвір. Цей отвір перекривали ще однією цілісною плитою. Ймовірно, це була своєрідна гробниця. Коли відбувалося до захоронення, піднімали верхню плиту і доставляли урну з попелом. Урни з опуклими боками та високим горлом збереглися до нашого часу в ідеальному стані. Та, на жаль, їх також частково пошкодили місцеві мешканці.
Найближчим часом археологи планують докладно дослідити цю знахідку. Після цього її експонуватимуть у музеї археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ.